посаду учителя у Коллегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішних станів: духовенства — ченьців і священників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполітих людей.
Пам'ятники словесности. Звернемо врешті ще увагу на тодішню Слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупности і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке инше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини і, як ми бачили, збіраючися у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі й дівочі й жіночі, веселі жартовливі й сумні, обрядові й пьяницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки иноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яти нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалася з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яти народа збереглася навіть до наших часів і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збірати і записувати народолюбці з давних часів — з кінця XVIII і початку XIX століття. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псальми зберегали у своїй пам'яти сліпи українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням а ті — своїм і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (инакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник перебірає пальцями клявиші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок) як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співали релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про сьвятого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому да Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість
