то проти сього виступив сам Г. С. Сковорода. „Мене хочуть міряти Ломоносовим, неначеб то Ломоносов є казенна сажень, котрою треба міряти кожного, як одним локтем кравець міряє і золоту парчу, і шовкову матерію і полотняну ряднину“. Називали його, ще коли був живий, і містиком, себ то чоловіком, котрий вірить в таємні сили; і мізантропом, себ то человіконенавістником, яким він ніколи не був і сектантом, яким він теж не був. Називали його, вже в наші часи, і пессімистом, котрий бачив тільки зло в світі — і у сьому теж помилялися. Називали його і чистим раціоналістом, яким він теж не був. Один письменник називає його „Философомъ безъ системы“ — сього зовсім, як ми бачимо, не можно сказати про Г. С. Сковороду. Проф. Ѳ. О. Зеленогорський показав, що Г. С. Сковорода добре знав философію грецьких философів — Плятона, Аристотеля, стоїків, а також Филона Іудеянина і що найбільш усього вабили його до себе римськи стоїки. Проф. А. С. Лебедев і д. Краснюк показали у своїх розвідках, що богословсько-философськи погляди Г. С. Сковороди наближаються до поглядів учителів церковних східньої церкви особливо Климента Олександрійского і що Сковорода стояв близько до них і по свойому способу аллегорично розуміти Біблію. Але найліпше зрозуміла Г. С. Сковороду Ол. Як. Єфименко, коли сказала про нього, що се був самостійний философ-богослов, немов — моноліт, себто камінь, вироблений з єдиної скелі. На мій власний погляд, Г. С. Сковорода був справжнім философом, який тільки шукав правду, і религійним мислителем , котрий хотів обновити християнську церкву, як колись обновив католицьку церкву її реформатор Лютер, утворивши нову лютеранську віру. Поясняє боговидець Плятон, каже Сковорода, нема нічого солодчого од правди. А нам можливо сказати, що в єдиній правді й живе тільки те, що для нас пріємне і що тільки вона робить живим наше серце, яке володіє тілом. Чоловік живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить одшукувати доріжки її і, зустрівши око її, радується й веселиться її світом, котрий ніколи не заходить.
Г. С. Сковорода умер у 1794 році і похований у селі Пан-Івановці Харьківського повіта. Над його могилою покладена марморова плита, на котрій вирізані оттакі його власні слова: „міръ меня ловилъ, но не поймалъ“. Нехай же кожний з українців, а особливо слобожан одвідає могилу свого славного, земляка і великого учителя українського народа. Хай ойому буде поставлений пам'ятник в столиці Слобожанщини Харькові, котрий він так любив, де він пробував і де й доси сліпіи бандуристи співають його псальму.
