ський зробився у ньому ж професором і теж разом з етнографичними виданнями (пісень) видав власні поетичні твори — „Думи і пісні та ще де що“. Тут і власні вірши автора, і переклади з німецького, чешського, польского, сербського і словацького. Метлинський добре володів українською мовою, але поетичного талану у нього було дуже мало. Мотиви його поезії невеселі, иноді помічається вплив на нього народньої поезії; є щира любов до старої козачини, її високих могил, до степу, до батька Дніпра.
.jpg)
.jpg)
Згадаємо щез харьківських письменників тіх часів про Ст. Писаревського — харьківського протопопа, котрий писав під всевдонимом Шерепері і зложив опер. Купала на Івана і гарну росповсюжену пісню за „Німан іду“ і „Писульку до Яцька Мірянського“. Петро Писаревський написав оповіданнє „Стецько Можебилиця“, Н. Кореницький (диякон) — поему „Вечорниці“, Л. Боровиковський — вірши і байки. У тіж старі часи розпочав свою літературну поетичну діяльність і письменник великого поетичного талану Я. І. Щоголєв, котрий у кінці свого життя видав свої твори у двох великих збірниках „Ворскло“ і „Слобожанщина“. Щоголєв був родом з Охтирки і скінчив Харьківський Універсітет, почавш писати по українськи ще у 1843 році.
Ранні вірщи Щоголєва малюють старе козацьке життя на підставі народніх пісень, але пісні він не брав цілком, а перетворював їх у чисті перли поезії. Щоголєв писав після Шевченка, але він непереспівував його — він досить самостійний поет. В його нових віршах, надрукованих у „Ворсклі“ — чудова поетична мова, вироблена на грунті слободсько-української і полтавської мови, але окрім семейних згодом з'явилися у нього й суспільні й соціальні мотиви — любов до простого, темного, бідного селянського люду
