відне йому місце, відродженнє й серед городянського населення в загалі пошириться й зробиться більш глибоким. На протязі усього XIX ст. у Харькові істнували гуртки української молоді, були й гуртки громадян, таких як
Д. П. Пильчиків, котрий приймав участь ще у Кирило-Мефодієвському брацтві, а потім у зоснованню товариства ймення Т. Г. Шевченка у Львові, або О. Л. Шиманов, котрий написав цікаву розвідку про старозаїмочне землеволодіння у Слобожанщині. Згадаймо тут й про славного земляка М. І. Драгомирова, котрий наізжаючи у Харьківщину, розмовляв по українськи і щиро любив Україну і її побут. Була й студенська громада за часи вже мого ректорства у Харківському універсітетові і з неї вийшли сучасні молоді діячи українського відродження у Харькові. Українске відродженнє у Харькові буде ширитися у Харькові, як і по инших містах Украйни. Не може тепер Харьків одмежитися од селянського українського життя Слобожанщини і инших частин нашої неньки України. Це відродженнє (а не украйнізація) повинно бути вільним, без жадного примусу. Хай вільно проживають на Україні усі нації; хай усяка живе по свойому, починаючи од наших рідних братів і великоросіян та білорусів, бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура нехай шириться поміж українцями і хай про її поширеннє турбуються й пеклуються діти України — усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться. Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам'ятають, що не може бути зневажений насвоїй рідній землі (як се було раніше) той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довги часи поливав своїм трудовим потом. А ми, діти України, будемо у сі пам'ятати великий гуманний заповіт незабутнього Кобзаря:
Роботящим рукам, роботящим умам
Перелоги орать, думать, сіять, не ждать — і посіяне жать.
Себто значить, що працю на користь народа повинні вести і сам нарід і у згоді з ним і його інтелігенція.
