діти землями і усякими угодами, млинами, риболовлями, вільно курити горілку і шинкарювати нею, не платити ніяких податків і мита, а тільки вести боротьбу з татарами. У 1704 році козаки Ізюмського полку дістали грамоту, де розв'язаний був їх позов з доньцями за рр. Бахмут, Красну та Жеребець; сі річки з землями лишилися слобожанам і були ними заселені (се теперешні Ізюмский і Купянский повіти Харьковської і Бахмутський Катеринославської г.). При цариці Анні слободська Україна стратила своі привилеї, але Єлізавета їх повернула назад окремого жалованною грамотою усім Слободським полкам взагалі. Жалованні грамоти мали великий вплив на успіх заселення слободської України; вони давали переселенцям багацько привилеїв, і хоча сі привилеї були зібрані до купи тільки у грамоті Єлізавети, а до того роскидані були по окремих грамотах ріжних полків і хоча вони не являлися такою конституціонною хартією для країни, як гетьманські статті для Гетьманщини, а все ж таки вони дали спроможність людям уладнатися по своїх національних звичаях. Мита з приізжих купців збирали не російські приказні, а сами ж таки українці; великоросійські тяглі люди та утікачі не мали права селитися в Слобожанщині, щоб не утісняти в землях тубільців. Треба тільки додати до сього, що слобожанам доводилося повсяк час боронити сих своїх привилеїв. І висший, і низший московський уряд (розрядний приказ, Білгородський та місцьови воєводи) ніяк не хтіли чи не могли згодитися на сі неприємні для них привилеї, котрих не мали самі, на їх погляд, хозяіни держави. Московські царі приязно відносилися до заселення дикого поля переселенцями з Литовської, Польської держави, бо тут було давне змагання між Москвою та Польщею запогряничні українські та білоруські землі. У XVIII ст. при Анні наступила для слободської України тяжка година, і тільки Єлизавета Петровна знову вернула на який там час їх вольности. Московський уряд хтів, щоб привилеї слобожанам були тимчасові і їм траплялося почасту звертатися до Москви з проханням про їх стверження. Погляд самих слобожан на їх права і обов'язки виявився дуже виразно у заяві Сумських полчан 1705 р.: „наші діди, батьки, брати і родичі, — писали вони там, і ми самі поприходили із ріжних гетьманських і задніпрянських міст в Україну по закликанню Білгородських та Курских воєвод, котрі забезпечували нас царським словом — не однімати від нас наших вільгот“. Вони веліли селитися нам, щоб ми захистили собою московські українні городи по Білгородській линії у диких степах на татарських займищах, котрими ходили татари під отсі городи. І для збільшення населення у сих нових містах велено було нам призивати на життя свою братію — українців. Ми збу-
