дульший та старший братъ не день, не два, не три і не чотирі до Савур-могили добігали, три дні, три ночі спочивали, свого найменьшого брата пішу-пішаницю піджидали. А меньший брат добіг до тернів до байраків, побачив тернові віття і по цієї признаці дійшов до Муравського шляху. На шлях Муравський вибігає і по шляху Муравському чорні китиці забачає, у руки бере-хапає, до серця козацького-молодецького прикладає, слізьми обливає, словами промовляє: „сюди мої два брати кінні пробігали і видно їх Озовська орда доганяла і посікла-порубала, мене, найменшого брата, пішу-пішаницю, у тернах, на спочивку минала і колиб їх кість, каже, я знаходив би, поховав би, звірю та птиці на поталу не дав би“. Добіг меньшій брат до Савур-могили і ліг на Савур-могилу. І вовки сіроманці набігали, і орли сизопері налітали, на кудрі наступали, вони смерти дожидали. Меньший брат семип'ядную пищаль підняв і ордам сизоперим кулю на подарунок подарував, і тоді на Савур-могилу охожає, голову схиляє, батькову матчину молитву споминає, і Богу душу отдає. Тоді орли сизопері налітали, на кудрі наступали, з лоба очи видирали. І вовки-сіроманці набігали, кості по байраках, разношали. А два брата кінниі до річки до Самари добігали, свої коні козацькі попасли й напоїли, бо там трави були зелені, води холодні, очерети воздобні. Тоді середульший брат до старшого брата словами промовляє: „як дасть нам Господь до батька, до матері, до роду прибувати, як ми будем перед батьком, перед матіррю отвіт оддавати“? А старший брат каже йому на це: лучше ми будем свою батьківщину у двох паювати. Четвертої неділі до отця, до матері добігали, отець да й мати за ворота виходили, на здоровє питали: „чи в одній неволі бували, чи одному пану слугували, чи разом із неволі тяжкої втікали“? А середульший брат теє зачуває, із коня встає, слізьми обливає, перед отцем, перед маткою по правді одвіт оддаває. Отець да і мати старшого сина кляне, проклинає, із очей згоняє, середульшого сина ситить, жалує, поважає, за гостя принімає, а меньший син, піша-пішаниця, за гостя приникає. І вже його слава не вмре, не поляже.
Оповідання Дум про українських невільників та невільниць підтримуються справжніми оповіданнями з тодішнього народнього життя у Слобожанщині. Багацько невільниць-українок так саме як Маруся Богуславка у Думі, потурчилися, потатарилися, та побусурменилися — поробилися жінками, звісно невінчаними, татар. З хрещеними татарами та калмиками брали шлюб українки охоче, але і тут иноді приходилося замислитися. Ось, наприклад, що оповідала Острогожська українка Єфимья:
