людьми. Воєвода ж гнівався і скаржився на його за те, що він великороссійских служилих людей записував у козаки, у полкову козацьку службу, а тіх котрі жили у своїх дворах проміж українцями, з домівок виселяв, бив і жити не позволяв. Тут ми бачимо звичайну для тих часів боротьбу з приказних слободськими полковниками. Наступником Саса був Буларт — теж чужоземець, мабуть з англичан і можливо пасинок Саса. Як його поставлено у полковники, нам не відомо: знаємо одначе, що він мав і чин стольника.
Оттак, як бачимо, слободські полковники, своєю неправдою до козаків та населення приготовили для себе свою політичну смерть. Россійскі царі та їх урядники скористувалися з отсих неправд слободських полковників, щоб скасувати їх виборчий уряд і разом з ним всю автономію слободсько України, котра стала Россійскому правительству як сіль в очі. Вибори, як ми бачили, замінялися настановою центрального уряду. Так робили царі у Гетьманщині, так почали вони робити і у Слобожанщині. Як і там, так і тут на полковничі посади почали ставити чужоземців, котрі не знали населення і котрих не знало населення.
Окрім козацької місцьової влади була ще й міщанська та ремеснича, але вони не уміцнилися як слід на Слобожанщині так, як се було у Гетьманщині. У Харькові по документам були війти, згадуеться про двох таких війтів — Ємова і Ільїна — була значить і мійска влада, мабуть на зразок сотенних міст Гетьманщини, наприклад, Борисполя.
Московські воєводи на Слобожанщині. Автономія Слобожанщини зменьшувалася й через те, що поруч з козацьким урядом стояв московський воєводсько приказний і центральний уряд здавався на нього більше, ніж на місцьовий виборчій козацький український. Через те бували звичайно межи ними суперечки. Коли у Гетьманщині при Брюховецькому піднялося повстання проти воєвод, воно перекинулося і в слободську Україну. Воєводсько-приказний уряд був дуже тяжкий й неприємний і для Московської держави, де він пишно розцвів при царі Олексію і де проти нього було стільки бунтів. Але на ньому тримався увесь внутрішній устрій Московської держави, усе „самодержавіє“ московських царів. Не дивно, що московські царі, хоча й мусили признати за слободською Україною її козацьку автономію, але все таки вони й тут, так як і у Гетьманщині, поставили її в залежність од свого центрального приказного уряду — себ то приказів і навіть — чого вже не було в Гетьманщині — од свого місцьового урядника — Білгородського воєводи і окрім того утворили представ-
