Сторінка:Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1.pdf/21

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

лягав закону причинности; закон причинности в такому розумінні існує в історії, але ж він не єсть фатальним для кожної окремої особи: вона може йти і проти загальної течії, бо серед людей, в протилежність природі, мав силу свобода волі. До таких головних історичних законів в умовному значінню цього слова треба віднести: 1) причинність історичних явищ, 2) їх неповторність, 3) прогрес і 4) єдність історії. Думка про прогресивний розвиток людських громад, яка грунтується на кращих почуттях людини, виправдується загальним розвитком історичного процесу. Коли розглядати історію по невеликих частинах, вона уявляється немов одноманітною, але коли охоплюємо великі доби, то бачимо зміну акцій та реакцій; коли ж перед нами проходять віки і народи, тоді ясною стає ідея прогресу. Коли так підійти до історії, вона матиме характер єдности, універсальности, що сполучається з принціпом національних рис.

Але запитаємо, чи можливе цілком об'єктивне виявлення історичного минулого? Відомо, що і в Європі і у нас існує дві історичні школи — суб'єктивних та об'єктивних істориків. Уникнути цілком суб'єктивного елементу в історії неможливо; образ минулого двічі перетворюється: вперше — в залежности від фактів, вдруге — в залежности від самого історика. Але необхідно йти до об'єктивности; оцінка історика повинна бути ріжнобічним дослідженням події. До цих подій треба підходити на підставі минулого часу, а не сучасних поглядів; але не можна говорити против впливу на істориків таких факторів, як національність, характер доби, релігійні та політичні погляди і таке инше.

Таким чином, історична правда завжди має відносний, а не абсолютний характер; але це не шкодить історії: з одного боку ми задовольняємося і цим умовним знанням (та не тільки в історії, але й в инших науках), а з другого боку — в ньому криється запорука його постійного прогресу. Ми, як говорив український філософ Г. С. Сковорода, тільки ловимо птаху-правду, що постійно від нас віддаляється, і в цьому і єсть велика втіха од досліджування правди; якби вона була перед нами в цілому закінченному вигляді, ми б відчули апатію та нудьгу. На цьому грунтується висока радість, яку дає історикові-спеціялістові самостійна творча наукова праця; вона наближується до радости, яку дає поетична творчість. І таку втіху може мати кожний, хто тільки піде шляхом самостійних історичних дослідів, хоч би стороннім вони й видавалися сухими та нудними. Це суб'єктивна психологічна сторінка в заняттях історію; об'єктивну ж необхідність подібних праць навряд чи треба доводити: успіхи історії, як науки, безпосередне залежать від розроблення її частин. Але треба виучувати історію не тільки з спеціяльною, але і з за-