Сторінка:Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1.pdf/25

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Його схема цікава й сама по собі, а ще й тому, що виходить од великоросіянина, але такого, який об'єктивно відносився до українців. Без Київського спільного початку, писав він, не можлива ні північна, ні південна історія Русі. Стародавня історія Київа являється зачалом цієї історії руської народности. Наступили величезні переміни. Південь і північ остільки були одрізані один од другого, що нарешті етнографія заговорила про дві руські народности; але перед кожною з цих двох народностей з глибини віків вставав спомин про єдиний спільний корінь їх племени, віри й історії. Південна Русь прожила де-кільки віків в союзі з Польщею, але ж увесь цей час вела з нею боротьбу. Потім південна Русь сполучилася з північною на умовах рівного з рівним. Але обидва народи склали вже тоді з себе два неоднакових народніх типа, й один, хоч під гнітом чужого народу (поляків), серед зовнішніх небезпек, загубив більшу частину людности, свого вищого стану, що приняв чужу, католицьку, віру і ополячився, встиг, одначе, виробити в себе почуття незалежности та розвинути високо шкільну освіту; другий в обставинах, може гірших, склав державу, де дорогою ціною загубленої громадянської волі придбана була зовнішня сила з жорстокими формами адміністраційного побуту; він загубив засоби освіти і навіть охоту до неї в боротьбі з Азіятським Сходом і виробив вкупі з цим у себе національну гідність та чванливу пиху. Зустріч України з Московщиною, при таких обставинах, не могла обійтись без гострих сутичок і суперечок, і Україна мусила пожертвувати багатьма своїми особливостями, що стали були її другою натурою. В Московській державі панувала страшенна централізація та необмежене нічим самодержавство, і вона усюди, теж і на Вкраїні, провадила систему нівелювання та касування місцевих особливостей. Вона дійшла до того, що не тільки раніше, а й у XX ст. взято під сумнів навіть і українську мову, цю найкріпшу підвалину народности, хоч Москва сама багато де-чого взяла од України, а в XVII ст. запозичила її освіту й культуру[1].

Історії українського народу почали одводити окреме місце в своїх книжках по історії Росії і російські історики. Але разом з тим викладається тепер історія України, українського народу і незалежно од історії великоруського та білоруського народу. Який же зміст має тепер українська історія? Яку схему визнають такі сучасні українські історики, як М. С. Грушевський?

 
  1. Пыпинъ. Исторія русской этнографіи, СПБ, 1891 р., т. III, стор. 381–385.