Сторінка:Багалій Д. І. Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1.pdf/26

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Історичний розвій життя українського народу, його еволюція була така: стародавнім осередком його була середня Подніпрянщина, особливо ж Київщина, а матір'ю городів руських — Київ. Це була південна Русь. Значить, першим назвиськом України була Русь, тому ж і тепер вживається слово Історія України-Русі. В Київську добу вже витворилися важніші етнографічні особливости україноруської народности та її україноруської мови. Далі ця південна Русь продовжувала своє існування і після монголотатарського нападу під владою великих князів литовських і королів польських. Значить, між Руссю-Україною литовсько-польської та домонгольської Київської доби є органічний звязок і нема ніякої перерви: русько-український нарід XIV–XVII віків утворився з руського населення південних князівств XI, XII, XIII віків і навіть раніших часів. Але своє стародавнє ймення „Русь“ затримала за собою тільки Угорська Русь, хоч жила на найдальшій окраїні, та русини Галичини. Московські царі почали вживати для своєї держави, немов на підставі спадкоємства, термін „Великая Русь“, а відповідно цьому звати південну Русь-Україну „Малою Русью“ або „Малороссіей“. В пам'ятках історичних (наприклад, у козацьких літописах) вживаються терміни „Малороссія“ і Україна з ріжними варіяціями (Україна „ Малороссійская“, „козацкая“). Але в народніх думах і піснях сам нарід називає свою землю Україною. В українській історіографії першої половини XIX в. уживалося слово „Малороссы“. В наші часи в науці звичайно вживається або старий народній термін Україна або термін Русь-Україна. Історичні обставини життя українського народу на протязі тисячі років його існування були взагалі для нього дуже тяжкі. Він не мав того значіння в політичному та культурному життю європейських народів, на яке мав право, як член цієї сім'і народів, до якої він належав по свойому індоєвропейському походженню, по своїй слав'янській мові, по своїх антропологічних і етнографічних признаках, по своїй християнській вірі та ще тому, що він виділявся серед инших європейських народів, укупі з народом великоросійським, великими розмірами своєї території і великим числом свого населення і навіть був помітний в де-які часи з боку культурного. Правда, в лінгвістиці йде суперечка про те, що уявляє з себе українська мова відносно руської мови, руського язика: чи осібний язик, чи наріччя праруського язика або, краще сказати, праязика. Але як би не вирішати це питання, хоч би й признати теорію руського праязика, яка стоїть тепер дуже твердо, хоч треба додати, що й друга теорія підтримувалася досить видатними філологами, хоч би визнавати українську мову за наріччя, це не має особливого зна-