і національним відродженням України. Сучасна революція на Вкраїні виставила, окрім загальних для всіх народів Росії політичних і соціяльних лозунгів, і прапор національного відродження усього народу, вкупі з його інтелігенцією, яка мусить злитися з народом під цим прапором. Таку будучину, таку перспективу відкриває перед нами наш сучасний історичний процес. Але де-кому здавалося, що українська національна ідея вадила, вадить і вадитиме розвитку самого українського народу й усієї людськости. Одначе це помилка, бо національне відродження завжди було нормальним, найпевнішим і найкоротшим шляхом і до прогресу політичного і соціяльного і до ідеї вселюдського добробуту, себ-то до інтернаціональної ідеї. А в українському відродженню завжди, навіть в найсмутніші й найтяжчі часи реакції та абсолютизму, яскраво одбивалася і в красному письменстві і в науковій історичній літературі, як це ми побачимо далі, широка й глибока демократична ідея добробуту селянських мас і робочого люду, і це ми зрозуміємо, коли згадаємо, що в основі літературного відродження лежала народня словесність, де сам нарід висловив свої ідеали добра і правди, а в основі науково-історичної праці лежала та ж щиро демократична ідея, бо і взагалі українська історія була суто-народньою, глибокодемократичною, де головною активною силою на протязі віків був сам нарід.
З приводу цього цитання було цікаво привести філософічні думки про національну українську ідею, в звязку з його денаціоналізацією, знаменитого українського філолога-лінгвіста — філософа О. О. Потебні, — тим більше, що вони були висловлені в такому виданню, яке відоме тільки невеличкій купці спеціялістів-етнографів — це рецензія О. О. Потебні на „Народныя пѣсни Галицкой и Угорской Руси“ Як. Головацького. З приводу онімечення галицько-українських русинів німцями, що відбилося в народніх піснях, О. О. Потебня висловив ось які думки: в південній Русі, яка стояла по своїй недолі, як горох при дорозі, й була призначена до безупинного топтання та колотнечі на протязі віків, з'являються й зникають цілі юрби вільних і невільних перевертнів (вільних в вузькому значінню цього слова, в широкому — всі невільні і тільки не всі однаково самодовольні!). Історія де-що знає про це, мистецтво — мало, бо, наприклад, для романа, оповідання чи живописи південної Русі немов зовсім не має, і це навіть не на користь загальноруську. Позичання можливі і звичайні, натуральні, аби вони тільки не були виродливі. Не окуляри винні, а мавпа, що надіває їх на хвіст. Коли б чужі впливи на нарід були б лише вадливі, нові народности не з'являлися б. Не можливо — будь що будь — утримувати старовину. По-
