сів і офіційних актів, наприклад, грамот. І щож? Монголо-татарські напади та їх влада знищили, мабуть, більшу їх частину: не дивно тоді, що списки дуже цінних пам'яток зберіглися за межами України — в Великоросії, бо татари зруйнували степову південну Русь більше, ніж північну, прикриту лісами. Литовська доба являється немов лагуною в українському історичному процесі, бо для неї бракує джерел, які безумовно були, тільки до нас не дійшли, бо про них є свідоцтва пізніших письменників, наприклад, Длугоша, Стрийковського. В польську добу багацько історичних пам'ятників згинуло в татарських нападах, у постійних козацьких повстаннях, у внутрішніх заколотах, у безупинній мобілізації населення, в пожежах. До цього ще треба додати релігійні утиски православія з боку католицтва й унії та особливо єзуїтів, що просто таки палили книжки, які їм були не до вподоби, і були лютими цензорами своїх часів. Щоб зрозуміти це, треба тільки нагадати собі долю знаменитої хроніки Більських (батька й сина), яка має велике значіння і для української історії, і ось ця польська хроніка теж попала в index librorum prohibitorum, а син Більський, хоч і був протестантом, мусив знищувати з хроніки свого батька протестанський її дух. 1654 року Україна з'єдналася з православною Москвою, і здавалося, що настане тишина та спокій, що не буде ні знищення книжок ні цензурних утисків, але вийшло инакше. Війна та заколоти нищили країну та письменство — друки й рукописи. Московська держава відносилася до чужоземців і до їх письменства взагалі неприязно. А на черкасів-українців теж дивилася, як на людей, захоплених латинством, хоч вони під польською владою терпіли більш усього за те, що не хтіли переходити в унію та католицтво. Особливо тяжко було українському народові й українському письменству в часи Руїни. Лазар Баранович висловив не тільки свою власну думку, коли писав цареві Олексію Михайловичеві: «мы, выбивши изъ Украйны ляховъ, доброхотне, православні суще, православному монарсі поддалися, хотячи на волностях нашихъ козацкихъ древнихъ подъ православною монархою жити». В другому і в третьому листі він знов рішуче пише про необхідність для України волі і пактів Богдана Хмельницького, а також скасування воєвод: «свободою убо, ею же Христосъ насъ свободи, ихъ свободи, да стоятъ на свободѣ». Але волі не було. Не було й спокою, хоч Мазепа в пісні своїй співав: «всі покою щиро прагнуть». І. Галятовський в свойому творі „Ключъ разумѣнія“ писав: «Не дывуйся, чительнику, тымъ помылкамъ, которыи ся въ той кнызѣ знайдують, бо тая кныга такого часу робылася, в который болшесмо утѣкали и на смерть, нежели на книгу тую поглядали.
