формули — православіє, самодержавіє і народність. І ця офіційна народність почала знищувати справжню народність українську. М. І. Костомаров, талановитий учень Харківського Університету тих часів і потім знаменитий український історик, не міг здобути собі професури в рідному Харківському Університеті, бо його праці по українській історії не відповідали офіційному поглядові на цю історію. І ось ми бачимо, що зложена ним дисертація на ступінь магістра про унію[1] не була допущена до диспуту і була спалена[2], хоч, як ми тепер знаємо, в ній нічогісенько не було шкодливого для держави й суспільства, і вона, навпаки, була перенята новою для тих часів корисною для науки й громадянства думкою про необхідність народнього елемента в історії. Професор П. П. Гулак-Артемовський, що в його М. І. Костомаров слухав лекції російської історії, читав їх по Карамзину і тримався офіційного історичного світогляду Миколаївських часів. А Костомаров вже мріяв про те, що історія, яко наука, повинна цікавитися більш народнім життям, ніж зовнішніми подіями. І тому він звернувся до етнографії і міцно звязував її у своїх працях з історією. Він тоді вже прийшов до думки, що історію треба виучувати не тільки на підставі мертвих літописів і записок, але й у живому народі. М. І. Костомаров дійшов вже тоді до розуміння української історії, яко історії українського народу. Бідний селянин-трудовик, каже він, немов би не існує для історії. Чому ж історія не оповідає нам нічого про його побут, про його духове життя, про його почуття, його радощі її горе? З таким поглядом на історію виступив М. І. Костомаров і в своїй розвідці про унію, яка зацікавила його тим, що вона захопила народні маси, коли в таборах козацьких поставлена була політична ціль — вирішено було одділитися від Польщі (при Хмельницькому). Не Хмельницький був головним діячем, а нарід, не Хмельницький підняв нарід, а народня потреба визвала Хмельницького на історичну арену. І ось за цей новий історичний світогляд і була спалена книжка М. І. Костомарова, при „благосклонномъ“, як то кажуть, „содѣйствіи“ тодішнього харківського архиєпіскопа Інокентія, помішника попечителя кн. Цертелєва і російського історика Устрялова, що на його розгляд послано було цю книжку. Але пройшов якийсь
- ↑ „О причинахъ и характерѣ уніи въ Западной Россіи“.
- ↑ Дивись про це розвідку акад. М. І. Сухомлінова: „Уничтоженіе диссертаціи Н. И. Костомарова въ 1842 году“. „Древняя и новая Россія“ 1877, I, стор. 42–55; а також „Автобіографію“ Костомарова (в двох редакціях — в „Русской Мысли“ і в „Автобіографії — воспоминанія Корсуна“ — „Русск. Архивъ“, 1890). Признання самого Інокентія — „Русская Старина“, 1878, XI, 387.
