складено й перекладено багацько пам'яток письменства. З'явилися й такі свої письменники, як митр. Іларіон.
Серед ченців київо-печерського манастиря ми бачимо багато книголюбців; серед них Теодосія, що писав казання, і Якова, що написав житіє Володимира й переказ про Бориса й Гліба; ці твори були джерелом і для „Повѣсти“. Взагалі треба сказати, що до „Повѣсти“ увійшло чимало оповідань з старіших од неї пам'яток. Такі, наприклад, були умови з греками, записи в церковних книгах — пасхальні таблиці; ці записи почалися з часів Олега і увійшли до „Повѣсти“, як її короткі замітки. Так „Повѣсть“ являє з себе немов архів, де зберіглися пам'ятки письменства, що самі до нас не дійшли. Серед них були й літописи старіших часів, ніж „Повѣсть“. У київо-печерському манастирі вівся манастирський літопис, та тут були записи й не про манастирські події. Серед ченців київо-печерського манастиря ми бачимо й Нестора, який написав житіє Бориса й Гліба і житіє Теодосія, і якого вважали за манастирського літописця і навіть автора „Повѣсти“. Полікарп у печерському патерикові каже про нього: „Нестор же иже написа лѣтописец“. Літопис київо-печерського манастиря окремо до нас не дійшов, але частину його в усякому разі можливо виділити з літописного зводу, з „Повѣсти“: це будуть оповідання його про початок манастиря, про відкриття мощей Теодосія. Виділяють у „Повѣсти“ і далі уривки з записів Київо-печерського манастиря — розграбування манастиря 1096 року половецьким ханом Боняком, де ми чуємо оповідання ченця-самовидця, який каже: „намъ сущимъ по кѣльямъ почивающимъ по заутрени… намъ же бѣжащимъ за домъ монастыря[1]… і чимало инших оповідань. Уривок з літопису печерського манастиря дослідувачі визнають і в оповіданнях його за XII в., цеб-то вже в київському обласному літопису. В основу печерського літопису, коли автором його й не був Нестор, покладено його оповідання. І в других манастирях велися синодики й записи, а з видубицьким манастирем зв'язане ім'я ігумена його Сильвестра, якому навіть приписується авторство „Повѣсти“. Київське письменство за X–XI в.в. було досить численне; до нього належить і „Повѣсть“, що її складено було на підставі раніших джерел не пізніше самого початку XII ст., приблизно після 1110 року, яким вона кінчиться, наприклад, у Іпатському спискові[2].
Але поруч з церковною стихією ми помічаємо в літопису й не церковну, напр., фактичні, героїчні оповідання про перших київських
