не до Мстислава, а до Володимира: а коли цю одну фразу через механічно зроблену вставку розділено надвоє, тоді й вийшло згадане непорозуміння. Упорядчик зводу остільки невміло й механічно робив вставки, що навіть нівечив свій текст. Вставку цю взяв він очевидячки з новгородського джерела. Під двома ріжними роками (6643 і 6644) автор вміщує оповідання про одну і ту саму подію, не здолавши звести до купи в-одно дві редакції цієї події, які він знайшов, мабуть, у ріжних джерелах. Під 6643 роком читаемо: …вмирися Ярополкъ съ Всеволодомъ; и даша Переяславль Андрѣеви брату своему, а Володимерь Изяславу Мьстиславичю. В лѣто 6644. Приведъ Ярополкъ брата своего Андрѣя изъ Володимеря и да ему Переяславль, а Изяславу, сыновьцю своему, Володимерь[1]. Отаке приточування ріжних редакцій однієї події, позичених з ріжних джерел, ми знаходимо й на инших сторінках київського зводу. Двічи оповідається за смерть унука Мономахового, Василька Леоновича, що другий раз називається вже Маричичем. Під двома роками оповідається за те, як Всеволод видав свою дочку заміж за Болеслава польського, при чому другий раз називається її ім'я (Звенислава) та ймення польського короля (Болеслав). Дуже ясні вставки в оповідання про Із'яслава Мстиславича. Ці вставки порушують загальний тон оповідання і могли належати тільки чернигівцеві, а тимчасом ціле оповідання в основі своїй київське. Такі самі вставки К. Н. Бестужев-Рюмін бачить і в оповіданні про вбивство Андрія Боголюбського та про те, що діялося після його смерти. На підставі цього К. Н. Бестужев-Рюмін приходить до висновку, що не треба шукати авторів-літописців у Київі і гадати про те, скільки їх було на протязі од 1111 до 1199 року — чи два чи три (як думали М. П. Погодін і М. І. Костомаров), а краще висловити думку, що були літописи не в самісінькому Київі, ба й по инших місцях і з цих місцевих літописів деякі звістки перейшли до київського зводу навіть із вказівками персонального характеру. Треба одкинути думку, що київський звід написаний тими авторами, які залишили про себе вказівки, бо там, де бачимо ці персональні вказівки ніби-то на авторів, там саме й трапляються широкі оповідання, які їм не належать, і тому не можна поділяти київський літопис на 3 частини: 1) до 1130 або 1140 року, 2) од 40-х років і 3) до 1199 року. Автор, що зробив про себе вказівку, являється, без сумніву, тільки автором обмеженої частини літопису, де зроблена ця вказівка.
- ↑ Ibidem, стор. 214.
