сподіватися, досить вірно, без пропусків з дрібними відмінами в правописі, подекуди з дрібними писарськими огріхами, які досить легко справляються і не зміняють змісту. Зцеї копії вибрано всі допити Кирило-Методіївців та людей, які стояли з ними в близьких і безпосередніх відносинах, попередивши їх доносом Петрова, досі в автентичнім тексті незвіснім, і протоколом перших трусів, переведених у Київі на підставі цього доносу. В переважній часті ці матеріяли досі не видані. Друковані були тільки допит Шевченка і Костомарова, де-що з допитів Гулака, а також донос Петрова не в оригінальнім тексті, а в переказі; передруковані для повности і раніш опубліковані допити Шевченка і Костомарова. Опущено натомісць допити де-котрих осіб, випадково й через непорозуміння приплутаних до справи. Нема — докладу Орлова (що був раніше надрукований) з резолюціями Миколи I.
Признання методіївців дуже вартні, хоч і зроблено їх було примусово. Не треба переоцінювати їх значіння для зовнішньої історії братства, бо арештовані, природно, хотіли укрити свою організацію, а вигорожуючи товаришів, иноді брали на себе і те, чого не робили. Инші давали волю фантазії, роблячи з догадів або перебільшень домішку до реальних фактів, а потім, помітивши, що своїми визнаннями підводять товаришів, одмовлялися од своїх визнань. Але і в признаннях таких персон, як Андрузського, є чимало певних указівок. Правдиво-ж написано признання В. Білозерського, Навроцького і О. Марковича. Але далеко більш ніж для організації братства дають признання методіївців для ідеології української інтелігенції 40-х років: тут і козацький романтизм тих часів, і ідеалізація минулого, і піклування про освіту темного селянського люду, і знищення кріпацтва, і христіянський гуманізм; над усіма підіймалася тут думка великого Шевченка, але й бідолаха студент Посяда тільки й думав про селян, ненавидів і сучасний йому режим за потворство поміщикам. Рукописи, захоплені при арешті (листування, записки), додають до цього ще нові джерела про ідеологію методіївців — ідей, настроїв і планів тодішньої інтелігенції. Сумне вражіння робить признання Костомарова, але Шевченко й Гулак тримали себе благородно.
Хоч все-таки треба сказати, бажано було-б мати більш систематичний критичний огляд усіх документів про Кирило-Методіївців і Шевченка, включаючи й ті матеріяли, що одібрано було у них при трусах, як, наприклад, «книга битія», що з них надруковано було чимало в ріжних виданнях і в розвідках, як,
