Синиця.
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море, буцім-то, згорить, —
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко аж за синє море…
Усім, хто був на морі, горе;
А ну — до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці. —
Як назліталось тії птиці,
Як назбіралося звірей,
Людей —
Дивитися на чудасію!…
А пересудливі жінки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й з-роду не сьорбали,
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От, ждуть вони, стоять,
Усі баньки повитріщали…
„От-от уже почне кипіть“,
Хто-небудь нищечком мовляє:
„Ось цитьте, зараз запалає"…
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що-ж Синиця? — Та мовчить!
