До-схочу роскошував
І цілісінькеє літо,
Не вгаваючи співав;
Розгулявся на всі бо́ки,
Все байдуже, все дарма…
Коли гульк — аж в степ широкий
Суне злючая зіма.
Коник плаче, серце мліє:
Кинувсь він до Муравя:
„Дядьку, он зіма біліє!
От тепер-же згину я!
Чуєш — в лісі ворон кряче,
Вітри буйнії гудуть?
Поратуй, порадь, земляче,
Як це лихо перебуть!“
— „Опізнився, небораче“,
Одказав земляк йому:
„Хто кохав життя ледаче —
Непереливки тому“.
— „Як же в світі не радіти?
Все кругом тебе цвіте“,
Каже Коник: „пташки, квіти,
Любе літечко на те;
Скочиш на траву шовкову —
Все співав-би та співав…“
На таку веселу мову
Муравей йому сказав:
„Проспівав ти літо Боже, —
Вдача вже твоя така, —
А тепер танцюй, небоже,
На морозі гопака!
