невинності. З радості Кароліна немов стала легша від свого солом'яного брилика, а коли побачила чорного добродія, то надія, яку вона таїла в собі, раптом осяяла її вбрання та красу. Він же спершу ніби вагався, а то зразу, мабуть, вирішив бути попутником робітниці, коли побачив, яке щастя зненацька викликала його присутність. Він найняв до Сен-ле-Таверні кабріолет з пристойним, здавалося йому, конем і запропонував пані Крошар з дочкою сідати. Мати погодилася, не даючи себе просити, але ту хвилину, як екіпаж виїхав на шлях до Сен-Дені, вона вирішила показати себе делікатною і зважилася промовити кілька гречностей про те, що вони заважатимуть своєму сопутникові.
— Ви, пане, може самі бажали б поїхати у Сен-Ле? — запитала вона з удаваним простацтвом.
Але зразу ж почала скаржитися на спеку, а надто на свій катар, який, казала вона, цілу ніч не дав їй сплющити очей, тому, тільки но доїхали до Сен-Дені, пані Крошар, здавалось, заснула, але її хропіння здавалося іноді сумнівним чорному добродієві, що нахмурив брови й дивився на стару дуже підозріло.
— О, вона спить, — наівно сказала Кароліна, — вона кашляла без перерви з учорашнього вечора. Мабуть, дуже знесилилась.
Замість відповіді, сопутник хитро посміхнувся до дівчини, наче казав їй: «Невинне створіння, ти не знаєш своєї матері!» Одначе, коли екіпаж покотив тією довгою алеєю тополів, що веде до Обону, чорному добродієві здалося, що пані Крошар справді вже спить, а може йому не хотілося більш додивлятися, наскільки природний чи вдаваний був її сон. Чи тому, що краса неба, чисте сільське повітря і п'янка запашність перших пуп'янків на тополях, вербового та тернового цвіту наповнювали його серце буянням природи, чи тому, що дальша стриманість йому надокучила, чи тому, кінець-кінцем, що блискучі очі Кароліни відповідали на його тривожні погляди, але чорний добродій почав із попутницею розмову — невиразну, як хитання дерев під подихом леготу, безладну, як пурхання метелика в бла-
223
