Анжеліці, що розпинала свого чоловіка в ім'я чесноти. Між цими двома ліжками й зародилося лихо: молода жінка вбачала в шлюбних утіхах тільки обов'язок. Тут у страсну середу постало бліде й синяве обличчя постових приписів, що владним голосом заповіло цілковиту постриманість, і цього разу Гранвіль уже не визнав за доречне писати папі, щоб попросити в консисторії вказівок, як треба додержувати постів і як триматися напередодні великих свят. Молодий товариш прокурора почував себе страшенно нещасним: він не міг навіть скаржитися, бо що він міг сказати? У нього ж була молода дружина, вродлива, віддана своїм обов'язкам, зразок усіх чеснот! Вона родила щороку по дитині, годувала їх усіх сама й виховувала, навіюючи моральні принципи. Милосердну Анжеліку прославлено, як ангела. Старі жінки, що з них складалося її товариство (за тієї доби молоді жінки ще не зважувались віддаватися побожності задля доброго тону), усі захоплювалися самовідданістю пані де-Гранвіль, вважаючи її коли не за діву, то принаймні за мученицю. Вони засуджували не святенництво жінки, а варварський нахил чоловіка до розмноження. Поволі Гранвіль, обтяжений працею, позбавлений утіх, знесилений оточенням, що в ньому він блукав самотній, упав на тридцять другому році в найтяжчу апатію. Життя йому остогидло. Надто шануючи обов'язки, що їх накладала на нього посада, і не бажаючи подавати прикладу гультяйського життя, він спробував знайти забуття в роботі й почав тоді писати велику юридичну розвідку. Та недовго тішився він манастирським спокоєм, на який він покладався.
Коли неземна Анжеліка побачила, що він покинув світські розваги й працює вдома ретельно та акуратно, вона спробувала його навернути. Їй щиро боліли нехристіанські чоловікові переконання; часом вона плакала на думку, що коли її чоловік помре, то кінчить своє земне існування нерозкаяним грішником, і вона не може мати надії врятувати його від вічного вогню пекельних мук. Отже, Гранвіль став предметом дрібних повчань, порожніх міркувань, вузьких, обмежених ідей, якими його дружина,
263
