рідніших пташок. Отож, Морісе, коли цілком вибачна неделікатність де-Ґранвіля викрила вам таємницю мого життя, я, кінець-кінцем, певен, що це одне з тих велінь долі, одна з тих щасливих нагод, яких пильнують і шукають картярі під час найзапальнішої гри… Чи такий ви прихильний до мене, щоб бути мені романтично відданим?
— Я бачу, куди воно йдеться, графе, — відповів я, уриваючи його, — я здогадуюсь про ваші наміри. Ваш перший секретар хотів розламати вашу касу; я знаю серце другого секретаря — він може закохатися у вашу дружину. Та й чи можете ви прирікати його на нещастя, посилаючи у вогонь? Хіба можна покласти руку у вогнище й не попектися?
— Ви дитина! — відказав граф, — я пошлю вас у рукавицях. То не мій секретар оселиться на вулиці Сен-Мор у городниковім будиночку, який я звільнив, то буде мій далекий родич, рекетмайстер барон дель Осталь…
Ще не встиг я стямитися, як пролунав дзвінок і до ганку під'їхала карета. Незабаром лакей оповістив пані де-Куртвіль з дочкою. У графа Октава була численна рідня з материного боку. Пані де-Куртвіль, вдова по судді з трибуналу Сени, була графова двоюрідна сестра; після смерті чоловіка вона лишилася з дочкою матеріально незабезпечені. Чим могла бути жінка двадцяти дев'яти років поруч з двадцятилітньою дівчиною, такою гарною, якою може бути ідеальна коханка з наших мрій?
— Барон рекетмайстер, міністерський доповідач тим часом і цей старий готель у посаг — чи досить буде для вас підстав, щоб не закохатись у графиню? — нишком спитав Октав, беручи мене за руку й знайомлячи з пані де-Куртвіль та її дочкою.
Я був засліплений — не від стількох перспектив, про які я й мріяти не зважувавсь, а від Амелі де-Куртвіль, всю красу якої підкреслювало те мистецьке вбрання, що в нього вдягають матері своїх дочок, коли їх треба віддавати заміж. Але не говорімо про мене, — сказав консул, зробивши паузу. — Три тижні згодом, — почав він знову, — я перебрався до городникового будинку, який відре-
