та й годі! Якщо ж ви сподіваєтеся дуелі, секундант може бути вам потрібний.
— Байдуже, довідуйтесь, хто я. Я вже сказала вам: «я цього хочу». А тепер прошу вас про це, — сказала вона з чарівністю, якою ви розпоряджаєте, — сказав консул, глянувши на жінок.
— У такому разі завтра в цей час я розкажу вам те, що мені пощастить виявити, — відповів я. — Але не зненавидьте ж мене! Ви не зробите так, як інші жінки?
— А як роблять інші жінки?
— Вони вимагають від нас величних жертв, а коли ці жертви принесено, то згодом дорікають нам, ніби ми їх цим образили!
— Мають рацію, якщо те, чого вони від вас вимагали, здавалося вам «жертвами»… — лукаво сказала вона.
— Поставте замість слова «жертва», слово «зусилля» і…
— Це й буде, — сказала вона, — настирливість.
— Вибачте, — сказав я, — я забув, що жінка й папа непогрішні.
— Боже мій! — сказала вона по довгій паузі. — Досить двох слів, і спокій, який я набула такою дорогою ціною і яким потай користувалася, буде скаламучений!
Вона підвелася, не зважаючи більше на мене.
— Куди йти? — сказала вона. — Що робити? Невже доведеться кинути цей тихий притулок, що я утворила собі так дбайливо, гадаючи дожити в ньому віку?
— Дожити віку? — сказав я перелякано. — А невже вам ніколи не спадало на думку, що настане час, коли ви вже не зможете працювати, коли через конкуренцію ціна на квіти й капелюшки знизиться?..
— Я маю тисячу франків заощаджень.
— О, боже, як же злиденно доведеться жити на ці гроші… — скрикнув я.
— До завтра, — сказала вона. — Залиште мене. Сьогодні ввечері я сама не своя, я хочу побути насамоті. Мушу ж я зібрати сили на випадок нещастя! Бо якщо тільки ви про щось дізнаєтесь, це буде відоме й іншим, а тоді… Прощайте! — кинула вона гостро з владним рухом.
