якщо ви й надалі лишитеся в своїй пустелі, самотня й нерухома, — моя воля схилиться перед вашою. Знайте, вас і надалі, як і досі, ніхто не турбуватиме. Того божевільного, що втрутився у ваші справи і, може бути, завдав вам прикрості, я накажу усунути»…
— Дуже вам дякую, пане, — сказала до мого дядька Оноріна, кинувши читати листа й сховавши його за корсаж, — я скористаюся з дозволу, що дає мені граф, і залишуся тут…
— Ах, — скрикнув я.
На цей вигук мій дядько стурбовано на мене подивився, а графиня глянула так лукаво, що я зразу збагнув її намір — Оноріна вивіряла, чи я не комедіант, і я мав сумну втіху й на цей раз ошукати її цим вигуком, що належав до тих криків серця, в яких так добре знаються жінки.
— Ах, Морісе! — мовила вона. — От ви вмієте кохати!
Блискавка, що промайнула в моїх очах, стала графині ще за одну відповідь, яка вже цілком могла розвіяти рештки сумнівів, коли вони в неї ще лишалися. Отак граф використав мене до останьої хвилини. Оноріна знову витягла листа, щоб дочитати, а дядько тим часом подав мені знак. Я підвівся.
— Залишмо графиню, — сказав він.
— Морісе, ви вже йдете? — спитала вона, не дивлячись на мене.
Вона підвелася, провела нас, усе читаючи, а на порозі взяла мою руку, ніжно стиснула й сказала:
— Ми ще побачимося…
— Ні, — відповів я, до болю стискаючи їй руку. — Ви любите свого чоловіка. Завтра я їду.
Я мерщій вибіг, а вона спитала в дядька, якого я покинув:
— Що це з вашим небожем?
Бідний абат довершив мою працю, показавши на голову й на серце, ніби казав: «Він божевільний, даруйте йому, пані!» — з тим більшою правдивістю, що й сам так думав.
Через шість день я дістав посаду віцеконсула до великого портового міста в Еспанії, де я міг за найкоротший час підготуватися до консульської кар'єри, якою обмежив
