ровій, котра мала, на бажанє клєрикального бесїдника, бути замість супротивних арґументів, вибита, викинена, виполичкована та ребра їй поломлені), то знов старають ся противника застрашити тай істнованю його загрозити денунціяціями (збірник відповідних денунціяцій є в брошурі „Зеркало катехитам“, виданій у Празї заходом професора Масарика, а коштом часописи „Čas“), або на підставі сьвідомо сфальшованих доносів запутати в карне судове слїдство (професор Масарик мав торік два такі процеси).
Се остатне й не пішло би без бріхнї, бо ми, яко сьвідомі законів, знаємо, що закон позволяє казати а що нї, а потім — раз-у-раз мусимо бути тай є ми приготовлені на клєрикальні денунціяції. Нїхто з антиклєрикальних референтів не є певний, що за свій реферат не буде потягнений судом до слїдства. Але ми застрашити не даємо ся, здаючи ся на те, що слухачі наших зборів посьвідчать перед судом, як мала ся річ на правду, тай відобють таким чином злочинні клєрикальні бріхнї. Тай сьвідомі ми того, що за правду люде все мусїли терпіти, що таке терпінє найпочесніще і що наші попередники й предки витерпіли за правду далеко більше, а про те не подали ся.
I. Законна охорона церков.
Власне стала небезпека перед клєрикальними денунціяціями змушує мене задержати ся трохи коло правного боку справи. Карний закон бере й доси церкви в оборону (є се звісні застарілі §§ 122 і 303 к. з., котрих усу-
