місу, то зараз побачимо, де перевага й наконечна побіда. Елєменти протицерковні, про котрі я говорив у передущих роздїлах, показують ся нам яко наслїдок еволюції, поступу, соціяльної динаміки; навпаки, елєменти прихильні церкві, се лише мимохітний наслїдок історичної тривкости, значить те, що в механїцї тертє або натиск повітря при русї тїла.
І власне тому, що наведені на останку елєменти — неґативні, бачимо, як то їх сила мало-по-малу вязне й щезає. Так напр. школа, природно, стає чим раз лїпша, не через те, аби закони або бюрократична шкільна практика поправили ся (непоправність їх бачимо найкраще на звісних клєрикальних запорядках краєвої шкільної ради в Чехах) але люде инші, учителї тепер лїпші нїж були й перед десятьма роками. І все залежить від людей, не від мертвих лїтер. Може назадницький бюрократ лїберальний закон виконувати реакційно, то може, навпаки, поступовий учитель у практицї й реакційному приписови зломити його протикультурне вістрє. Пропоновані церквою матеріяльні користи тратять свою притягаючу силу, денунціяції перестають людей лякати, мисленє людське стає ясніще й точнїще, словом, розвій суспільний доводить неминуче до попусканя тих зверхних кайданів, якими доси церква звязана з новітною суспільністю тай до розлуки з нею, не лише внутрішної, але й явної. Безконфесійність окремих людей, розлука церкви й держави й нарешті повне відцерковленє всего приватного й публичного житя, се льоґічно неминучі етапи того нездержного розвою.
