Сторінка:Батько зачумлених.pdf/10

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Бачиш те сонце в небі лазуровім?
Все тут ісходить за лісом пальмовим,
Все там заходить за тою горою;
Все синє небо несплямлене млою:
Мені здавалось, не знаю для чого,
Тоді, що сонця нема золотого;
Не сонцем було те сонце з учора,
Мені ввижалось те сонце, як змора.
А небо — небо, що бачило згубу
Рідні моєї, тих троє дітвори,
Сповилось в мраку імлисту і грубу,
В пурпуру сонця і в земні опари
Так, що не знав я, чи злинуть в притвори
Мольби до Бога, що скрився за хмари.
І так днів десять минало роками.
Решта дітей моїх була між нами.
На серці злекшало любій дружині
І навіть моїй найменшій дитині
Цвітом життє не хотіло завянуть. —
Розпука в серці й мені стала тануть;
Бо я не вірив, щоб взявши три квіти,
Хтів Бог забрати усі мої діти.

Отож була то пекельна година,
Коли на личку найменшого сина
Смерть я добачив! — Його так беріг я! —
Цяточку першу обличія блідого
Хто доглядів би? — отець, — спостеріг я.
Той син подібним скидавсь на тамтого;
Ставав як труп мій, дитя перворідне —
То червоніє, то міниться, блідне.
Дивлюсь! — На личку цяток тих без тями —
Як стій закричав я: Смерть мөжи нами!
І прокаженого взявши на груди,
Його я виніс на степ, між верблюди,
Смерти його там на догриз віддати,
Щоби на те лиш не гляділа — мати.

При сконі сина, в останніх хвилинах,
З верблюдами був я — всі на колінах.
Ламав я руки під бремям незримим,
Щоб не вмер! кликав — щоб був не родився! —