А по-над пальми, з лицем невмолимим,
Як син конав мій, місяць підводився,
Дивлячись: — з памяти того не стерти!
Як міг він бути той сам при тій смерти?
Як син мій згинув на батьківськім лоні,
Хотів я тіло спалити по скові:
Та тільки вогник став бігти по шаті,
Вирвав я тіло і кинув — ті круки,
Два гробарі його взяли на руки…
Там йому краще при сестрах і браті.
Від того скону, від тої знов смути,
Мав я тут днів нових сорок відбути.
Під кругом сонця, залитим кервою,
І під наметом, прожертим чумою,
Жили ми, д' собі не кажучи й слова,
І смерть вдавали пред смертю самою,
Вірючи, що обманутись готова,
Що вал зарази впаде з перебою. —
Вернувся! — Ангел вернувся убивця!
Але я був вже, як студена криця;
Найшла заціплим мене ся навала
Тай зі словами: Най все бере Алла!
Мав я на третього сина терпіння
Без сліз повіки і серце з каміння.
Печаль була вже, мов хліб той насущий.
Конав на очах мені син середущий;
Найменше любий з цілої родини,
Вижав для себе лиш дві-три сльозини.
Нагородив йому Бог за те двічи:
Тихо та мирно замкнув йому вічи…
Без мук ніяких, зовсім без терпіння
Вмер, скостонів, і став, як з каміння.
В счорнілім виді було стільки грози,
Мов йому зайві були наші сльози,
Мов би хтів тільки лице своє врити
В серця холодні, очі поразити
Видом, що кличе ще довго по втраті
Батькові й матері: Будьте прокляті! —
Сконав. Гадав я тоді — о! розпуко! —
Коли по инших Бог витягне руку.
Сторінка:Батько зачумлених.pdf/11
Зовнішній вигляд
Цю сторінку схвалено