Сторінка:Батько зачумлених.pdf/13

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Прийшла, як пташка, тихо по коверці
І обіймила мене раменами;
І я побачив, що Гатфе між нами,
Чуючи серце, як б'ється на серці.
Та грім вже завтра прийшов загреміти —
Доня!!! — Навіщо даремне жаліти?
І сю дитину чума мені взяла!
Мені і ся на руках умирала!
Тямлю одну найстрашнішу хвилину —
Як болі муку завдали завзяту,
Залебеділа: ратуй мене, тату!
Усточка мала, як рожа, червоні,
Що розцвітає у сонішну днину.
І так умерла, що смерть тої доні
Пошматувала ще серце роздерте —
А гарна стала, мов ангел, — по смерти!
Знов надо мною прийшла небораком
Сторожа плакати, віднять в мене тіло.
І неоглядні закинули гаком —
Гак пав на грудь їй тверду, круглу, білу…
І тут — бодай-же, як я, не померли! —
Тут на очах моїх Гатфе роздөрли. —
Сам Бог їм сього во вік не забуде!
Заніс я, й Гатфи нема — і не буде!..

Мати на грудях долоні зложила
І непорушно три дні так сиділа
В кутку намету, пожовкла, мов глина.
Змарніла й зблідла маленька дитина,
Бо в грудях маминих корму не стало;
Що дня в колисці так ревне ридало.
Пустиня — дітей ти не маєш в могилі!
Золотом сяє тобі у сій хвилі?
Може здається весела і ясна?
Для мене пеклом пустеля нещасна!
Отсим роздоллєм повз піскові купи
Тягнено сині дітей моїх трупи.
А там на згірю, де море гуляє,
Шумить для тебе — мені завиває;
А коли бөріг без гніву полоче,
Для мене плаче — тобі лиш журкоче.
Коли смеркала вечірня година,