Що днини чув я пісні муезина:
Тронутий наче моєю судьбою,
Став він молитись сумною мольбою.
Кликав зі свого піскового стога
Батькові мертвих — про величність Бога.
О! коль-же славен во вишніх ти, Алло!
Свят землетряссєм, що гори зрівнало,
Шумом пожежи, що в прах обертає
Го́роди, мором, що діти вбиває
І не лишає невісті отроків.
О! Акбар Аллах! Бог велий пророків!
Все, що лиш мало подобу людини,
Минало жінку й мене з тої днини.
Шатра полотна — їх донечки пряли —
Вже на росі почорніли, повяли,
Вітер подер їх — скидались напняті
На порохнаві трумни, пів-розтяті.
Чума пятно се на них положила —
І горобців сих велика та сила,
Що все зліталась на сонця світанню,
Аби поживу дістати тут ранню,
Відколи мерти стали в мене діти,
По жир не хтіли під намет летіти.
Чи полотно їх лякало подерте
Мого намету? чи вид мій зболілий?
Веселі зграї туди не летіли —
Взрівши те, став я сумний аж до смерти.
В п'ять днів по Гатфе — о! Боже! — на горе
З вечера стало пінитися море
І сонце світло сховало понуре,
А хмари вкрили небесні лазури.
Ніч, — не забуду я сього до скону, —
Громами ясність кидала червону.
Нині ще чую і бачу в уяві,
Як дощ шатерце січе і полоче,
Як воно стогне і глухо скрипоче,
Як колихаєсь ціле у темряві
І червоніє пурпурою грому,
Мов гріб горючий десь в пеклі самому.
Мені здавалось за грохотом тучі,
