Що за наметом почув я стогнучі
Всі мої діти так жалібно, глухо.
І напружав я зір, серце і ухо,
Роздумуючи у сі страшні хвилі,
Як моїм дітям в сю ніч у могилі?
Нараз… Чому се та смерть так зрадливо
Ввійшла мов злодій, в намет, під вітрила?
Громом по громі як буря громіла,
Дитя в колисці зридало жахливо —
Мусів вражати той плач, як тревога —
Бо в мить — і мати — і я — скілько мога
Кинулись скоро, де бідне лежало —
А хоч дитятко тихенько стогнало:
Той стон вістун то вже був для нас смерти!
Жалісний був він, такий був роздертий,
Такий розумний, такий вже проклятий,
Що бідна мати й я, острахом знятий,
Бігли ми громом немовби діткнені,
Вже без надії! без тями! шалені!
Ми прочували не даром жалобу!
Як всі умерло з чуми, — на дні гробу
Тепер з ріднею лежить безталаннє
То найлюбіше моє!.. і останнє!!!
Чума узяла його з тої хати
І вже не верне! не буде зростати!
Його мій дім не побачить ніколи! —
І вже не верне до мене! — о доле!!!
Друга ніч була ясна зіроньками.
З матірю був я в шатрі — перед нами
На лаві наша померша, єдина,
Страшна нерухомістю смерти дитина.
Я, дивлючись на те мертве дитятко,
Одно бажаннє снував, одну гадку:
Як би хоч так нам остала дитина —
Спала-б зі серця жалю половина.
Сього — уже гробарі не зарили,
Тай не носив я до Шеха могили,
Де довелося усіх поховати:
Але його занесла — сама мати.
