Сторінка:Батько зачумлених.pdf/16

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


З жінкою в двох у шатрі ми остали. —
Замість злучити нас — трудно збагнути! —
Біль, — як удари лона поорали,
В серця всотав нам їдкої отрути.
Тепер сцілить їх хіба воля Божа.
То вже не сум, а ненависть ворожа
Станула чорна, велика між нами.
І ми самотні з своїми думками
Жили, до себе не кажучи й слова —
Бо і яка-ж то була-б ся розмова
В пустім наметі між мною й жоною,
Поміж батьками, що втратили діти?..
Сонце сходило у спеку кервою
Тай потопало там, де нині світе,
Таке кріваве, як луно пожару. —
День в день так було насеред пустару.
Не ворухнувся намет серед тиші.
В місячнім сяйві шурхотіли миші,
А більш' ні стону в наметі, ні згуку.
І так днів сорок, прожили ми муку.
Прибув нарешті лікар кваравтанни,
Глянув у наше лице окаянне
І я побачив, як він дивувався;
Я, сивий голуб, до низу подався,
З безсну й скорботи дружина єдина
Була як бурштин, як жовтая глина;
На скранях сиве волосся, як завій,
Вид у румянець сповився іржавий,
В очах горіли такі блискавиці,
Як в тих, що вийдуть на сонце з темниці.
Лікар нам вдарив в сустави і груди,
Де пошесть струпи заогнює перші —
Я був здоровий. — Чи ввірите, люде?
Я цілував усі діти померші
Й вийшов здоровий и хто зна', коли згину!
Жінка прощала дітей половину —
Вдарившись в груди схитнулась, збіліла,
Впала зі стоном — на смерть заніміла.
А я — взяв трупа невісти на руки,
Заніс у намет і кинувши тіло
Упав при ньому, аж серце зомліло…
І знов очуняв — на сорок днів муки…