Ах! — не було се лице чоловіка,
Голова була старого верблюда.
Глянув — так жалко, такими очами,
Що я заплакав рясними сльозами.
Так пережив я печальні всі доби;
За хвилю кину те місце жалоби.
Гірка то воля і хвиля відлету!
Я до темряви привик вже намету;
З чуттєм печалі і смутку і грози
Рватиму чорні стовпи й поворози,
Які… (о! Боже! зглянься надо мною!..)
Тут затикав я з дітьми і жоною.
О, поможи їх хоч ти мені рвати
А полотняні стіни тої хати
Може ще більше розкажуть печалі,
Може разкажуть всі муки, всі жалі…
Свідками-ж були тих мук — стільки рази!
Глянь, доторкнися! не бійся прокази,
Не бійся смерти, що цяточку сину…
Ти-ж не мій прецінь, ти не син мій, сину.
Та ні — втікай! полотно се подерте,
Намет сей мусить чужих лиш лякати.
Смерть від прокази? лють сліпа в тій смерти!
Зразу не станеш рідні пізнавати,
Огонь по тому палить ціле тіло…
Мені так вісім конало, синіло!
І дивлячись так на кожну дитину,
Дөвятьдесяту счислив я тут днину.
Нині — верблюдів девять подорожніх,
Глянь, вісім в'юків нестиме дорожніх,
І не остало нічого — крім Бога;
І там мій цвинтарь, — а туди дорога.
