слідників і всіх, хто цікавиться історичним минулим українського народу.
Одним з найважливіших джерел для вивчення історії України періоду феодалізму, зокрема подій визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, є українські літописи.
В історичній науці до цього часу немає точного визначення категорії документів, що відносяться до українських літописів. Щоправда, відомий археограф і дослідник українського літописання О. І. Левицький, обминаючи питання про початок складання українських літописів, робив спробу визначити час закінчення періоду українського літописання і початку складання синтетичних творів з історії українського народу. Він вважав, що одночасно з складанням кращих оригінальних літописів, до яких він відносить Львівський літопис і Літопис Самовидця, в тому ж XVII столітті появилися і найбільш цінні компілятивні зведення з південноруської (української) історії, як, наприклад, Синопсис та дві хроніки — Густинський літопис і літопис, відомий під ім'ям Леонтія Боболинського[1].
В процесі феодального роздрібнення і особливо після тяжкої татаро-монгольської навали літописання, що бере свій початок у Київській Русі, перемістилося на північ, в Ростово-Суздальську землю, та на південь, в Галицько-Волинське князівство, де воно знайшло своє продовження і згодом набуло характеру козацького літописання[2]. На Україні, як і в інших слов'янських землях, сучасники, бажаючи зберегти для прийдешніх поколінь пам'ять про видатні події, створювали джерела літописного характеру. Літописання тут почало набирати нової сили в XVI столітті, коли український народ у битвах за своє соціальне і національне визволення повів рішучу боротьбу проти іноземних загарбників та феодальних експлуататорів. Документи, що відбивають боротьбу українського народу проти польсько-литовських загарбників і феодального гноблення, і являють собою українські літописи. Українські літописи XVI–XVIII століть, як і літописання в Російській державі XV–XVII століть, хоч і є продовженням давніх літописних традицій, одначе являють собою новий, вищий ступінь літописання в порівнянні з літописанням Київської Русі і періоду феодального роздрібнення. На жаль, бурі визвольної війни і особливо релігійно-націоналістичний фанатизм польсько-католицької шляхти спричинилися до масового знищення різноманітних українських історичних документів, в тому
- ↑ Летопись Самовидца, К., 1878, предисловие, стор. IX–X.
- ↑ В. Б. Антонович, Источники для истории Юго-западной России, К., 1881, стор. 3–4; М. Грушевський, Історія України-Русі, т. I, К., 1913, стор. 590; П. Клепатський, Огляд джерел до історії України, вип. 1, Кам'янець на Поділлю, 1921, стор. 52; Д. І. Багалій, Нарис української історіографії, т. I, Літописи, вип. 1, К., 1923.
