броїли і ляхом деспекти чинили, німців, як мух били, міста палили…, а потом, под'їхавши под лядський обоз, вшисткі коні займили, же небожата ляхи, повергти пиху, мусили піхотою ходити»[1], глузливо зауважує автор. Оцінку обстановки в цій війні літописець вкладає також в уста самих шляхтичів, які говорили: «не помнимо нігди такої потреби у чужих землях, жеби так шляхти, корунних панов погинуло, як ту»[2].
Обмежившись короткими звістками про події, головним чином місцевого характеру за 1639— 1646 роки, літописець докладно, образною мовою описав події визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетських загарбників, яка почалася весною 1648 року, не приховуючи свого захоплення успіхами селянсько-козацьких повстанців. Змалювавши розгром польсько-шляхетського війська під Жовтими Водами, висловивши обурення тим, що полонені польські гетьмани Потоцький і Калиновський в цій перемозі татарським ордам «звитяг приписовали», щоб в такий спосіб принизити успіхи повстанців та опорочити гідність керівників повсталого народу і в першу чергу Богдана Хмельницького, літописець з гордістю зауважує, що «з того обозу ледво хто уйшол, для оповідення чуда так знаменитого заховай, і то в сермяжці, не в блаватах вишол»[3].
Словами, сповненими гніву і ненависті до загарбників, описує літописець боротьбу селян-повстанців проти армії Ієремії Вишневецького, про якого він говорить, що це «з руського покоління лях»[4]. Становище королівської армії, що йшла на допомогу польським військам, оточеним під Збаражем, літописець характеризує так: «Окопавши їх на шесть миль вшир, коло них стоячи з ордами, стерегли їх през неділь п'ять, аж от голоду і страху поздихали сами. Мало що їх позосталих безоружно вийшли на піших ногах і достиховали по дорозі і по містах»[5]. Досталося і посполитому рушенню, що на чолі з королем поспішало на допомогу полякам, оточеним повстанцями під Збаражем. Король з чотирнадцятитисячним військом «под Зборовом оскочолий от козаков і татаров, где сам Хмельницький і ган, цар кримський, будучи, так нагнали в сак ляхов, же аж ся попод вози і в вози крили пред кулями і стрілами, где больш їх погинуло, ніжлі под Збаражом»[6]. Довелося королю просити перемир'я, «обецавши козаком вольності і надавши на письмі под певними кондиціями»[7].
Сповнені презирства заключні слова літописця, якими він описав закінчення операції, що передувала Зборівському дого-
