підтвердив привілей місту, виданий його батьком Сигізмундом III 1621 року на 20 років і підтверджений ним же на вічні часи в останньому році свого життя, тобто 1632 року. Цим привілеєм Сигізмунд III надав місту право брати мито за товари, що завозилися в місто або вивозилися штуками, бочками, скринями, тюками, лантухами — по 6 грошей з кожної такої великої штуки, від барила пива — по шелягу, а за мед — по грошу. Дві третини цього доходу призначалося на потреби міста, а одна — на утримування радників[1]. Хоч у літопису і не викладено змісту привілею, але саме тому, що цей документ мав для міста велике економічне значення, літописець і відзначив підтвердження його новообраним королем. Владислав IV, перебуваючи цього разу у Львові, безперечно, багато уваги приділяв питанням господарського життя. Зокрема, саме тут він видав розпорядження про встановлення курсу дуката в 5 злотих і 15 грошів, а імперіального таляра — в 3 злотих[2].
Надзвичайно цінна звістка про економічне життя м. Львова, що вміщена у Львівському літопису під 1638 роком: «В тім же року комісія була і староста вшисткого ремесла пустил, до цеху казал приступовати»[3]. Справа в тому, що у Львові не були упорядковані питання економічного життя і не були визначені норми взаємовідносин між міською владою та польсько-шляхетськими верствами суспільства, з одного боку, і залежними станами — з другого. Особливо дошкуляв львівським міщанам підвоєвода, який, зокрема, контролював ваги і міри та встановлював ціни на міські товари. Цей урядовець безкарно визискував трудове населення міста, особливо торговців і ремісників, що цілком залежали від нього: знижуючи ціни на товари, що належали торговцям, і на вироби ремісників, підвоєвода міг розорити цю категорію населення. Щоб уникнути утисків, торговці і ремісники змушені були відкуплятися. Від цього найбільше терпіли львівські русини. Тому ще в 1595 році вони розпочали у королівських надворних судах процес проти міського уряду і поляків, які усували їх від торгівлі і позбавляли заробітків. Цей процес зволікався протягом всього королювання Сигізмунда III в надії схилити русинів до унії. Владислав IV теж не хотів розв'язувати цієї справи. Однак становище, що утворилося в той час, примусило польського короля вжити заходів до наведення порядку в місті. Рескриптом від 30 квітня 1639 року він заборонив чинити львівським русинам надмірні утиски, а в грудні 1639 року оголосив рескрипт, яким точно визначалося, які
