ського населення і козацтво шукали підтримки і захисту у братнього російського народу. Виконуючи волю українського козацтва, гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний у 1620 році відправив до російського уряду посольство з листом, в якому писав, що, як і раніше, українські козаки готові служити «проти всяких його царської величності ворогів»[1]. У 1624 році митрополит Іов Борецький порушив перед російським урядом питання про возз'єднання України з Росією[2]. Польсько-шляхетський уряд особливо боявся зміцнення зв'язків козацтва, як організованої сили українського народу, з Москвою. Вирішено було розгромити козацтво і послабити сили українського народу, в низових прошарках якого назрівало нове повстання. З цією метою в 1625 році на Київщину, в центр козацтва, було надіслано польське військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Конецьпольським. У бою біля Курукового озера, проти Кременчука, польське військо зазнало поразки і понесло значні втрати убитими і пораненими. Але й козаки не мали достатніх сил для продовження боротьби. Внаслідок такого становища було укладено Куруківську угоду від 27 жовтня (17 жовтня) 1625 року[3], яка являла собою не що інше, як компроміс між польським урядом і козацькою верхівкою за рахунок інтересів народних мас.
Незважаючи на компромісну угоду, поразка польського війська під Куруковом мала в історії українського козацтва істотне значення, бо козаки вперше примусили польський уряд вступити з ними в переговори і добилися збільшення козацького реєстру до 6 тисяч чоловік замість одної тисячі, яка була визначена в 1617 році в результаті угодовської політики гетьмана П. Сагайдачного по відношенню до Польщі[4]. Однак за умовами Куруківської угоди десятки тисяч козаків, що не увійшли в реєстр, опинилися в безправному становищі і за вимогами угоди повинні були негайно повернутися до своїх власників[5]. Це викликало різке незадоволення рядового козацтва і широких народних мас, які продовжували героїчну боротьбу проти загарбників і експлуататорів. Після Куруківської угоди реєстровці обрали гетьманом М. Дорошенка, який теж повів по відношенню до Польщі угодовську політику. Літописець прямо — і справедливо називає Дорошенка ставлеником С. Конецьпольського. Вираз про те, що Дорошенко обдурив було поляків «хорошенько, але не хотіл бити» і вони «мусили би ся були просити»,— мабуть є простою літературною фразою, за допомогою якої ав-
