Сторінка:Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець (1971).pdf/9

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


потребує всебічного і глибокого висвітлення з погляду марксистсько-ленінської методології. Питання генезису української народності, створення української мови, розвитку культури українського народу та його боротьби за своє соціальне і національне визволення, за єдність з братнім російським народом постійно привертають увагу дослідників.

Особливої уваги потребує вивчення періоду визвольної війни 1648—1654 років, коли український народ, відстоюючи своє право на існування, піднявся на боротьбу проти іноземних загарбників. Саме в цей період український народ виступив у міжнародному житті як самостійна суспільна сила та зробив спробу власними зусиллями спрямувати дальший хід свого історичного буття. Український народ під керівництвом Богдана Хмельницького знайшов тоді єдино правильне вирішення питання про своє майбутнє у возз'єднанні з великим російським народом у складі єдиної держави[1].

В результаті перемоги над гнобителями і возз'єднання з великим російським народом український народ забезпечив умови для свого дальшого економічного та культурного розвитку. У визвольній війні, як у дзеркалі, відбилась сила і міць українського народу, виявилася його здатність для дальшого розвитку і прогресу. Саме возз'єднанням України з Росією було закладено основу для всебічного розвитку економіки й культури українського народу, створено передумови для майже трьохвікової спільної боротьби російського й українського народів проти царизму та поміщицько-буржуазного ладу й підготовки Великої Жовтневої соціалістичної революції, в результаті якої український народ одержав державність та створив самостійну суверенну Українську Радянську Соціалістичну Республіку — складову і невід’ємну частину Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Справжнє уявлення про життя українського народу в минулому можна одержати лише в результаті глибокого вивчення документальних матеріалів та інших пам'яток писемності й культури, які дійшли до нашого часу. Повне і всебічне висвітлення минулого народу можливе лише при умові розширення документальної бази та уважного вивчення джерел, що стосуються різних періодів вітчизняної історії.

У реалізації завдань, що стоять перед історичною наукою, визначна роль належить радянським археографам. Вони мають допомагати поглибленому вивченню історії України всіх періодів, здійснюючи нові публікації історичних джерел, як уже відомих, що стали бібліографічною рідкістю, так і заново виявлених, та зробити їх загальнодоступними для найширших кіл до-

8

  1. Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1648—1654), К., 1954, стор. 8.