„Се мій управитель, він відбирає чинші від державців; се його обовязок“.
„Але колиб дідуньо написав до нього, то мусів би Гуґона лишити в спокою. Я зараз принесу папір і чорнило, а дідуньо напише, добре?“
Ґраф мовчав хвильку.
„А ти вмієш писати? — спитав у кінці.
„Умію“, — відповів хлопчик — „але ще не дуже добре“.
„Не шкодить; забери се пуделко, а принеси папір, чорнило й перо“.
Пан Мордент слухав сеї розмови з незвичайним заняттєм. Не зводив очий з дитини, що радісно і скоро виповняла приказ діда. В одну мить усе було готове до писання, листок паперу лежав на столі, побіч стояв великий каламар і перо.
„Вже“ — сказав Седрик весело. — Нехай дідуньо пише“.
„То ти будеш писати!“ — сказав ґраф.
„Я?“ — скрикнув хлопчик і почервонів цілий — „алеж пан Нюїк не послухає мене. А також… також… я нераз роблю похибки, коли мені ніхто не поправить писання“.
„Не шкодить. — Гуґо певно не возьме тоб за зле твоїх похибок. Сідай і замачай перо“.
„Щож я маю писати?“
„Напиши коротко: Звільнити Гуґона від чиншу на пів року — і підпиши: Фонтлєрой. Се вистане“.
Хлопчик сів при столику і зачав писати. Не йшло йому складно, але видко було, що намагається писати старанно, бо писав поволи, уважно; в кінци подав картку ґрафови усміхаючись із заклопотаннєм. І на лиці ґрафа показався усміх.