Перейти до вмісту

Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/103

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 102 —

Я хотів, щоби ти вперед побачив свого коника“.

„Коника?“ — скрикнув Седрик — „мого коника?“

„Так, я казав приготовити для тебе малого гуцулика, щоб ти міг учитися кінної їзди. Чи хочеш, щоби привели його сюди під вікно?“

Хлопчик покраснів цілий з радости, та повторяв невпинно:

„Коник, мій власний гуцулик, ніколи я не надіявся сього. О, якже Любунця втішиться!“

„Чи хочеш, щоби сюди привели його?“ — повторив ґраф.

Хлопчик зітхнув глибоко і сказав:

„О, рад би я побачити сього коника, рад дуже, мусить бути чудовий, але нині нема вже часу, Любунця чекає“.

„Чому мусиш якраз нині їхати до матери? Завтра поїдеш“.

„О, ні!“ — закликав Седрик. — „Вона там певно цілий ранок думала про мене, а я тут думав про неї, а то вже так пізно“.

„Добре вже, добре“ — сказав сухо ґраф. —  Задзвони й кажи запрягати“.

В чверть години пізнійше їхали вже оба в гарнім, відкритім повозі. Пара сивих коний уносила їх крізь тінисті алєї парку. Ґраф мовчав, але хлопчикови ані на хвилю уста не замикалися; говорив про свого коника, питав, як виглядає, яке має імя, що найліпше любить їсти, кілько має літ і о котрій годині буде можна його завтра побачити?

„Алеж то Любунця втішиться“ — говорив. — „Вона буде дуже вдячна дідуневи, що такий добрий для мене. Вона знає, як я завсігди любив коника, але не надіялася, що буду мати свого