Я хотів, щоби ти вперед побачив свого коника“.
„Коника?“ — скрикнув Седрик — „мого коника?“
„Так, я казав приготовити для тебе малого гуцулика, щоб ти міг учитися кінної їзди. Чи хочеш, щоби привели його сюди під вікно?“
Хлопчик покраснів цілий з радости, та повторяв невпинно:
„Коник, мій власний гуцулик, ніколи я не надіявся сього. О, якже Любунця втішиться!“
„Чи хочеш, щоби сюди привели його?“ — повторив ґраф.
Хлопчик зітхнув глибоко і сказав:
„О, рад би я побачити сього коника, рад дуже, мусить бути чудовий, але нині нема вже часу, Любунця чекає“.
„Чому мусиш якраз нині їхати до матери? Завтра поїдеш“.
„О, ні!“ — закликав Седрик. — „Вона там певно цілий ранок думала про мене, а я тут думав про неї, а то вже так пізно“.
„Добре вже, добре“ — сказав сухо ґраф. — Задзвони й кажи запрягати“.
В чверть години пізнійше їхали вже оба в гарнім, відкритім повозі. Пара сивих коний уносила їх крізь тінисті алєї парку. Ґраф мовчав, але хлопчикови ані на хвилю уста не замикалися; говорив про свого коника, питав, як виглядає, яке має імя, що найліпше любить їсти, кілько має літ і о котрій годині буде можна його завтра побачити?
„Алеж то Любунця втішиться“ — говорив. — „Вона буде дуже вдячна дідуневи, що такий добрий для мене. Вона знає, як я завсігди любив коника, але не надіялася, що буду мати свого