власного. В Ню-Йорку був один хлопчик із Пятої Алєї, що їздив кождого дня на гарнім куцику. Ми з Любунцею ходили туди нароком, щоби побачити його“.
Хлопчина оперся о подушки повоза, хвилю вдивлявся в суворе лице ґрафа, відтак почав на ново:
„Який дідуньо добрий, ах який добрий! Певно на цілім світі нема ліпшого чоловіка. Дідуньо так багато добра ділає і безнастанно думає над тим, як би зробити приємність иншим. Любунця нераз говорила мені: Не треба лише про себе думати, але найперше належить памятати про инших. Дідуньо як раз так поступає“.
Достойний ґраф був так зачудований тою підхлібною думкою про свою особу, що не знав, що відповісти і задумався глибоко. Сі невинні слова дитини, що в своїй благородній простоті брала його самолюбні поступки за доброту і великодушність, зробили на нім дивне вражіннє. А малий льорд і дальше глядів на нього своїми ясними великими очима, в котрих блестів захват.
„Стілько осіб дідуньо ущасливив!“ — говорив дальше. — Михайло, Бриґіда, їх діти, стара перекупка, Дік і пан Гобз, бож годинник, що його так урадував, був куплений за гроші дідуня. А тепер сей державець Гуґон, його жінка й діти, а й отець ректор був такий врадуваний! Почислім, кілько то осіб: Буде зо двайцять кілька! Се багато, дуже багато! А я? Дідуньо безнастанно обсипує мене дарами; стілько прегарних забавок, книжок, образків, а тепер іще сей коник! О, як то гарно, як гарно, так завсігди думати про щастє инших!“