очима Седрика маяли знов гарні полянки, порослі папоротю і цвітисті луки; легкий вітрець порушав травичку й сині дзвіночки, шумів у листях велетнів дерев. І знов переїздили крізь темну гущавину і відкриті місця, облиті веселим світлом сонця; знов олені й серпни підносили головки та споглядали на проїзжих, а крілики крилися в корчах. Від часу до часу було чути голоси куропатв і перепелиць, птиці щебетали на деревах; цілий парк видався хлопчикови ще гарнійший, ніж учера, серце його було повне радости й любови для діда.
Але з иншими думками глядів старий ґраф на сей краєвид. Невмолима память представляла йому життє його довге, життє без ціли, життє бездільне й пусте. Пригадав собі свої молоді літа; мав здоровлє, силу, богацтво, мав усі добра земські, а обертав їх лише на задоволеннє своїх забаганок, ніколи не думав про ближних і їх потреби, ніколи нічого доброго не робив. І надійшла старість, а він найшовся самітний й опущений посеред своїх богацтв. Коло себе бачив людий, що боялися його й ненавиділи в душі, видів деколи й підхлібників, що ласилися і корилися для своєї користи, але щирого приятеля він не мав ані одного. Ніхто його не пожалував би, наколиб умер. Споглядав на сей величавий парк, що був лише малою частиною його величезних дібр, обчисляв їх у душі, і мимохіть подумав, що споміж усіх людий, що жили в його добрах, ані один, навіть найнужденнійший не ставляв би дітям своїм на взір ненависного маґната. Всі скарби й богацтва не могли вплинути на се, щоби хто назвав його добрим, благородним і великодушним, як то в несвідомости своїй і дитинній простодушности зробив його внук.