Гіркі се були думки, навіть для самолюбного старця, що дожив сімдесяти літ, не дбаючи про світ і людий, щоби лише міг собі догодити, а прихильности людської не потрібував до сього. В перше в життю дізнав прикрого почування, зрозумів, що не заслугує на подив унука, не заслугував, щоби сей внук і його наслідник ступав його слідами і жив по його приміру.
Седрик завважав, що ґраф хмарний і мовчить, думав, що нога більше його болить, перестав отже гуторити, щоби не нудити дідуня і став мовчки приглядатися живописній околиці. Повіз переїхав у кінци браму парку, пімчав зеленою лукою і станув перед штахетами, що окружали вілю. Ледви льокай отворив дверці, вже Седрик вискочив із повоза. Ґраф збудився з задуми.
„Що се?“ — спитав і немов задрожав. — „Чи то вже віля?“
„Так“ — сказав Седрик подаючи йому паличку — „другою рукою нехай дідуньо опреться на мені“.
„Алеж я не думаю висідати — муркнув ґраф.
„Як то? Дідуньо не вступить до Любунці?“ — спитав счудований хлопчик.
„Твоя Любунця вибачить“ — сказав сухо старець. — Йди і скажи їй, що навіть свого коника не хотів ти бачити, так спішно тобі було до неї“.
„Яка шкода“ — говорив засмучений хлопчик. — „Любунці буде прикро, що не побачить нині дідуня“.
„Не думаю“ — забурмотів ґраф і додав: Повіз приїде по тебе вечером“.
На знак ґрафа Тома замкнув дверці повоза і скочив на козел. Седрик був якийсь неспокій-
