Перейти до вмісту

Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/113

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 112 —

ховищем, видко не був ним для внука, не будив у нім почуття несмілости.

„Сильнійше! сильнійше“ — говорив малий льорд — „нехай дідуньо добре опреться на мені. Ах, як вони всі сердечно витають дідуня“, — додав, коли побачив, як ся громада людий кланялася з пошаною і прихильністю. Всі усміхалися на вид милого лиця дитини.

„Здійми капелюх, хлопче“ — сказав ґраф. — „Вони тебе витають, вклонися“.

„Мене?“ — счудувався Седрик і спаленівши цілий жваво зняв капелюшок.

Ясні кучері розсипалися на його чоло й виски, він ішов звільна, ведучи уважно й обережно діда, всміхався і кланявся на всі сторони.

„Нехай Бог благословить Вашу Достойність! Рости здорово і щасливо!“ — відізвався голос старої жінки, що перша була привитала його матір. За нею повторяли инші:

„Нехай Бог благословить Вашу Достойність“.

„Дякую паням, дуже дякую“ — відповідав Седрик і ввійшов з дідуньом до костела, поважно засів коло нього в парадній лавці, вистеленій килимами, подушками й положив перед собою молитовник. Кинувши оком довкола, з великою радістю побачив свою мамусю, що сиділа по другій стороні в такім місці, що могли на себе глядіти. Вона незначно привитала його, він усміхнувся і спокійно відтак молився на книжечці.

Седрик дуже любив музику, нераз співав із матірю ріжні пісоньки, а в костелі, як співали гимни, все співав разом із хором побожних. І тепер, як лише розпочався спів, озвався його милий і солодкий голосочок, як пташини, що співає на хвалу божу. Підніс у гору свої великі ви-