Перейти до вмісту

Сторінка:Бернет Ф. Малий льорд (1923).djvu/114

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 113 —

разисті очи, зложив набожно руки і співав із чуттєм, із захопленнєм, подібний до ангелика, з образу італійських мистців. Соняшні проміні, що крізь вікна продиралися до нутра храму, окружали золотистим сяєвом гарне лице, ясні кучері і творили мов ореол довкола головки дитини. Мати гляділа на нього з чуттєм несказаної любови, уста її шепотіли молитву о щастє для укоханого синка, а особливо благала Господа, щоби се богацтво, що так несподівано йому припало, не змінило на зле його душі.

„О, мій Седруню“ — говорила як раз учера до нього при прощанню — „хотіла б я бути як найскорше старою і досвідною, щоби давати тобі добрі ради. Нині лише тілько можу тобі сказати: Сину, будь добрим, люблячим, щирим. Думай більше про ближних, як про себе. Хто любить ближних, ніколи не зробить їм кривди, противно, на скілько може, старається добре творити. Чоловік, що займає високе становище, як се й тебе колись чекає, має нагоду робити багато добра; не забудь про те ніколи, мій синку дорогий, а будеш щасливий“.

Седрик, вернувши до замку, повторив дідови сі материнські слова.

„А я сказав Любунці“ — додав, — „що завсігди буду старатися наслідувати дідуня, то буду певно добрий і щасливий“.

„І щож вона сказала на се?“  спитав ґраф із деяким неспокоєм.

„Сказала, що добре говорю і що добрий примір треба завсігди наслідувати“.

Старець пригадав собі тепер сі слова, і зпід пурпурової опони о золотистих тороках, раз ураз споглядав на миле, лагідне лице молодої жінки,