що була жінкою його сина; відтак звертав зір на личко дитини, що сиділа побіч нього й оба сі лиця так були подібні до себе. Ріжні почування снувалися тепер у душі ґрафа. Було в них багато горечі, але й инші, солодші почування починали будитися.
По богослуженню зібралося знову багато людий перед костелом, щоби приглянутися виходячому ґрафови та його внукови. Оба підходили вже до повоза, коли з юрби висунувся чоловік, середних літ, і поволи, вагаючися, приступив до них. На мізернім, блідім лиці видко було сліди хороби.
„Ага, Гуґон“ — сказав старий ґраф.
Седрик, учувши се назвиско, скоро обернувся і закликав:
„Ах, то пан Гуґон!“
„Певно хоче близше поглянути на будучого дідича“, — говорив ґраф глумливо.
„Ваша Достойність простить“ — сказав чоловік зворушеним голосом — „я хотів би подякувати мому молодому добродієви. Льорд Фонтлєрой був так добрий, що вставився за мною“.
Державець певно не уявляв собі, що тим добродієм, котрого він і його родина так благословили, був такий малий хлопчик; і дивне зворушенє огорнуло його, коли стрітив сей дитинний погляд, повний простодушности. Малий льорд пригадав йому його власні діти й не догадувався навіть свого значіння в світі.
„Безмежно вдячний я Вашій Достойности і найпокорнійше дякую“ — говорив державець.
„О, нема за що! Я ж лише лист написав“ — сказав Седрик — а дідуньо диктував.