Він такий добрий, мій дідуньо. Як ся має ваша жінка“?
Гуґон не чув іще ніколи, щоби хто називав ґрафа добрим і в першій хвилі був немов збентежений.
„Жінка моя мається значно ліпше“ — сказав у кінці. — Від часу, як успокоїлася, зачала приходити до здоровля. Дуже була пригноблена тими всіми клопотами. Тепер завдяки ласці Вашої Достойности вже не журиться“.
„Дуже тішуся“, — говорив хлопчик, — „що діти щасливо пережили шкарлятину. Се така страшна хороба! Отець ректор розказував нам про се. А треба вам знати“, — додав наближаючись і знижуючи голос — „мій дідуньо не може слухати без зворушення про хорі діти, бо він стратив усі свої й тепер лише мене одного має на світі! Мій татусьо був його рідним сином“.
Гуґон стояв, як на шпильках. Хлопчик говорив вправді півголосом, але не так тихо, щоби ґраф не міг чути. Бідний державець уявляв собі, якого вражіння мусів зазнавати у душі гордий маґнат, тоді, коли внук так сміло приписував йому співчуттє для дітий якихось нуждарів, що хорували на шкарлятину. І дійсно, ґраф слухав тілько і ні одно слово не уйшло йому з промови дитини. Очи його, мов жаркий огонь блискали зпід корчастих бров.
„Но і щож, Гуґоне“ — відізвався в кінці з дивним усміхом — „ви всі доси мали про мене цілком инше поняттє. Аж льорд Фонтлєрой пізнався на мині. Хто хоче добре пізнати мою вартість, нехай звернеться до мого внука. Но сідай, хлопче“.
