Седрик жваво скочив до повоза і знов їхали зеленого лукою та зближалися до брами парку, а все ще сей загадочний усміх не переставав кружити по лиці ґрафа. Сей усміх появлявся і в дальших днях на його лиці і розясняв його усуваючи звичайний вираз хмарної, гіркої знеохоти. Товариство малого льорда мало дивно добродійний вплив на старця. Самота, гостець, опущеннє незвичайно вже тяжіли йому, коли се дитя прибуло до замку. О, бо немила се річ сидіти самому від рана до вечера, хочби і в найпараднійшій кімнаті з болючою ногою, опертою на подушці, і не бачити коло себе нікого прихильного. Ґраф знав се добре, що слуги, на яких кричав і вередував безнастанно, не могли мати прихильности до нього. А й гості, що приходили деколи, то не робили сього ізза приязни, лише з огляду на його богацтво і значіннє в краю, що ґраф відчував добре.
Доки був здоровійший, сильнійший, подорожував по світі, шукаючи розривок і забави. Але коли літа й хороба прикували його до фотелю, замкнувся у своїй бібліотеці з книжками й часописами. Одначе читаннє навкучувалось і тоді відчував „тягар життя“. Дні воліклися без кінця, безсонні ночи були ще довші, гореч заливала душу і він ставав чимраз прикрійший для свого окруження.
Седрик подобався йому наперед уродою. Як би не був так гарний і добре уложений, то дідо був би може й не звернув уваги на прикмети душі й серця сеї небуденної дитини, був би знеохотився відразу до нього і тримав здалека від себе. Але підбивала його вроджена принада внука,
