Недовго трівала його непевність. Седрик сміло приступив по куцика, хоч сей досить живо крутив головкою і гребав ніжкою, відтак із веселим окликом, при помочи Вількінса скочив на сідло. Ґром узяв коня за узду і перепровадив його кілька разів сюди й туди поперед вікна.
„А то малий смільчак!“ — оповідав відтак Вількінс Томі — „так пишно сидів у сідлі, що й старий не потрафив би ліпше. „Чи я добре тримаюся, Вількінс?“ питав „бо я бачив у цирку їздців; вони завсігди так чудово, просто тримаються“. — А я насе: „Ваша Достойність так простенько сидить, як стріла. Він розсміявся і повторяв раз ураз: „Як стріла!“ Буду триматися, як стріла. Пильнуй, Вількінсе, і як лише згорблюся, скажи зараз, я знов випростуюся мов стріла“.
Але така їзда на коні, що його провадив ґром, навкучилася Седрикови.
„Чи я не міг би сам поїхати трохи? — відізвався з просьбою, поглядаючи на діда, що сидів при вікні й не спускав його з очий. — Той хлопчик із Пятої Алєї сам їздив і далеко скорше, чвалом, то так гарно!“
„Го, го, ти думаєш, що то так легко їхати чвалом“!“ — сказав ґраф.
„Я рад би спробувати“.
Ґраф моргнув на Вількінса. Сей подав Седрикови уздечку, сам скочив на свого коня і на знак ґрафа оба коні пустилися легкою рисею. І переконався хлопчик, що се не була так легка річ, як він думав.
„Ах… ах ах..! як то трясе! — кликав, чи й тебе так… так тря… се, Вількінсе?“
„Се лише так спершу, майльорде“ — втихомирив Вількінс; — „треба призвичаїтися. Не-