сам зі себе, ідучи за спонукою вродженої своєї вдачі. Коли малий їздець, завернувши коника; пустився їхати по капелюх, на зморщенім лиці ґрафа пролетів румянець, а в очах заясніла така радість, якої не надіявся вже дізнати в життю. Стояв непорушно з поглядом зверненим у сторону, де зникла ясна головка хлопчика й нетерпеливо вижидав його повороту. По хвилі тупіт кінських копит оповістив їздців. Седрик і тепер їхав на переді з палаючим лицем, розвіяними кучерами, пустив чвалом куцика. Вількінс тримав у руці капелюх.
„А що“ — кликав малий льорд задиханий, задержуючися перед вікном — „я їхав і чвалом і рисею. Не так іще добре, як той хлопчик із Пятої Алєї, але я їхав перший раз, на другий раз буде ліпше“.
Від того дня почавши, майже що дня сідлав Вількінс куцика Седрикови, який відбував що раз дальші прогульки по околиці рисею й чвалом, мчав по алєях парку та по близьких луках. Діти державців вибігали на дорогу і придивлялися гарному, малому їздцеви, а сей витав їх приязним усміхом і повівав капелюшком на всі сторони, може не по ґрафськи, але з незрівнаною ґрацією.
З кождим днем кріпшала приязнь між дідом і внуком, який щораз більше упевнявся в своїм підхлібнім погляді про совершеність старого пана, бачив у нім завсігди найчеснійшого, найблагороднійшого чоловіка не земли. А ґраф зі своєї сто-