вже нічого більше не скажу, але… думати про се мушу і се справляє мені таку прикрість. Не хочу ломити даного слова, не питаю ні про що. Мамуся каже, що інакше не може бути. Кождого вечера, заки положуся спати, стаю при вікні й дивлюся: Там ген за деревами блимає світельце. Се вона його запалює і ставляє в те місце, щоби мені пригадати, що вона памятає про мене, а навіть, хоч се так далеко, знаю, що вона там говорить, немов чую се.
„Щож вона говорить?“ — спитав ґраф.
„Вона каже: Спи спокійно, любий синку. Нехай Бог чуває над тобою і стереже тебе сеї ночи. — Бо вона все так говорила, як ми ще разом мешкали. А знов рано, на добрий день, обіймала мене й повтаряла те саме з малою зміною: „Вставай, любий синку! Нехай Бог стереже тебе увесь день. — Отже, бачить дідуньо, тому нічого злого мене не стрічає ні в день, ні в ночи“.
„Певно, певно“ — забурмотів ґраф і замовк. Стягнув грізно брови і так хмарно й довго і бистро вдивлявся в хлопчика, що сей мав велику охоту спитати, про що дідуньо так думає?
Ґраф Дорінкорт думав тепер часто над такими справами, що вперед навіть на гадку не приходили йому, а всі ті гадки мали звязь з унуком. Наймогутнійшим чуттєм його душі була гординя, а як раз сю гордість Седрик задоволював у повні. Життє набрало для ґрафа нового чару, хвалився тепер сим унуком, так достойним висо-
